Її упорядник отець Олександр Халаїм сказав в ефірі CREDO: «Представляти особу о. Павла, мабуть, не потрібно. Під час його тривалої хвороби за нього молились в багатьох парафіях, молились про його зцілення, просили про чудо, але передусім молились, щоб здійснилась Божа воля. І це чудо відбулося, хоч може й не так, як нам би хотілося, як ми того прагнули. Це чудо відбулось не тільки в житті о. Павла, але й в житті інших людей, тому що особистість о. Павла, а також і його хвороба з’єднала, перемінила, допомогла багатьом людям дозріти в вірі». За його словами, життя отця Павла Дідори, особливо в останні роки, коли він боровся з тяжкою хворобою — пухлиною головного мозку, стали для багатьох прикладом смиренного і, в той самий час мужнього прийняття страждань і цілковитої довіри себе волі Небесного Отця. Книжка обсягом у 180 сторінок містить свідчення людей, чиї життєві шляхи пересіклись зі шляхом о. Павла. У ній також є багато світлин, зроблених в різні періоди життя о. Павла, а також його батьків, родичів і близьких друзів. Великий фрагмент книжки написано о. Станіславом Козьолом, його духівником, який був із ним і під час страждань в останні роки. Розповідаючи про те, як виник задум видати цю книжку, о. Олександр сказав: «Ця ідея з’явилась коли я, готуючись до проповіді, переглянув щоденник о. Павла, записи, зроблені в останні місяці, коли він боровся з хворобою і свідомо віддавав своє життя в руки Богові. Це була вже не стільки його хвороба, скільки хвороба, поєднана зі стражданнями Ісуса Христа, поєднана, можна сказати, цілковито». Від виникнення задуму до його здійснення не пройшло багато часу: о. Олександр звернувся до усіх, хто близько знав о. Павла, з проханням надсилати свої спогади, свідчення, світлини. «Мабуть кожен із нас, — сказав о. Олександр, — чув такий вислів: “Ми маємо написати своє Євангеліє”. П’яте Євангеліє, яке ми пишемо не словами, не літерами, а нашим життям. Наша ж людська особа має таку властивість, що ми забуваємо. Наприклад, тут, де нині знаходиться студія CREDO (парафія Божого Милосердя у Вінниці — Прим. ред.), я був вікарієм дванадцять років тому, але сьогодні мені було важко знайти сюди дорогу. Адже за дванадцять років тут багато чого помінялось. Звичайно, особа о. Павла залишиться в нашій пам’яті, але з часом буде якось віддалятися. І тому ця книга потрібна, щоб ми завжди пам’ятали якою Хресною Дорогою він пройшов. А пам’ять про нього завжди заохочувала кожного з нас прийти до такої віри. Адже не вистачить тільки страждати: це страждання, цей хрест потрібно прийняти з такою відвагою, як прийняв о. Павло. Хто читатиме цю книгу — побачить, що о. Павло не відразу міг прийняти дар хвороби. Чому я говорю дар хвороби? Тому що потім о. Павло сам писав у своєму щоденнику, що ця хвороба стала для нього хворобою, яка спасає, хворобою, яка наближує його до Ісуса Христа. І тому я хотів би, щоб ця пам’ять про нього, була не стільки пам’яттю, скільки свідченням віри, досвідом особистої зустрічі з Ісусом Христом». Отець Олександр також висловив сподівання, що останні слова о. Павла, викладені ним у щоденнику, допоможуть багатьом священикам і мирянам — зрозуміти «як дозрівати у вірі в єдності з Ісусом Христом», а також сказав, що видана книжка не стане єдиною спробою увіковічення пам’яті Павла Дідори. Він сподівається, що пам’ятник, який постане на могилі співбрата у священстві, буде не місцем скорботи і смутку, а місцем молитви: таким місцем, де і через 50, і через 100 років кожен, навіть і той, хто нічого не чув про покійного, зможе затриматись, помолитись і подякувати Богу за дар життя, що його могила не навіюватиме сум, а пробуджуватиме надію і віру в те, що варто жити. Під час презентації о. Олександр Халаїм і о. Микола Мишовський — які вчилися разом з отцем Павлом у семінарії — поділились своїми особистими спогадами. «Перше, що приходить на думку, — сказав о. Олександр, — це його креативність». Отець Павло не був людиною, яка мислить схемами, а, виходячи поза схеми, творчо підходив до кожної справи, за яку б не брався. Він ніколи не підлаштовувався під середовище, в якому доводилось перебувати, не робив “так, як усі роблять”, навіть якщо через це доводилося терпіти якісь незручності. І це, за словами о. Олександра, «заохочувало мінятись самому, і міняти інших». «Слово “творчо”, — згадував о. Микола Мишовський, — це те слово, яке від Павла Дідори можна було почути дуже часто. Наприклад: те чи інше зроблено творчо». Отець Микола розповів, як ще будучи семінаристами, вони з Павлом та іншими кліриками, зробили собі такі кількаденні реколекції: слухали записані на аудіокасети конференції о. Раньєро Канталамесси, прогулюючись вулицями Сатанова, при цьому одному треба було нести плеєр, а іншому, щоб усі могли чути — з’єднані з ним дротами колонки. «Історія о. Павла, — сказав він, — дивлячись по-людськи сумна, з іншого ж боку, дивлячись по-християнськи, вона глибоко есхатологічна». Підтверджуючи ці слова, о. Олександр сказав на закінчення «У своїй проповіді, я не казав про о. Павла: “Я мав друга”, я казав: “Я маю друга”. Я відчуваю його присутність, навіть, часом прошу його: “Ти там, в Небі, напевно, не маєш багато чого робити, то можеш за мене помолитись”. Що довше ми живемо, що старшими стаємо — тим більше в нас друзів вже там, в Небі. Це те, у що ми віримо: спілкування святих. Спілкування не завершується, воно продовжується. І для мене ця книга — книга надії. Надії, що можна бути добрими людьми і бути справжніми людьми. Адже кожен із нас, кожного дня залишаємо частинку себе в цьому світі. Тому важливо не бути пасивними, а — знову вернемося до цього слова — творчими. Чому? Тому, що Господь постійно творить, Він ніколи не зупиняється. Господь постійно творить, але творить через нас. І, мабуть, кожен із нас повинен своїм життям написати таку книгу». Придбати книжку «Він має рости, я ж маліти» можна в усіх парафіях, де працював о. Павло Дідора, а також у семінарії Святого Духа та в Інституті богословських наук в Городку. Можна також звернутись безпосередньо до о. Олександра Халаїма (його контакти подано на його сторінці у Фейсбуці) і отримати книжку «Новою поштою».