ПАРАФІЯ ПРЕСВЯТОЇ ТРІЙЦІ (м. Хмільник)

Неокатехуменальна спільнота

Міжнародний офіційний сайт

У первісній Церкві, у часи, коли світ був язичницьким, той, хто бажав стати християнином, повинен був розпочати «катехуменат», тобто шлях формації, який готує до Хрещення. Сьогодні процес секуляризації примусив багатьох людей полишити віру і Церкву, відтак необхідним є шлях формації до християнства.

Неокатехуменат або Неокатехуменальна Дорога – рух католиків-мирян, заснований Кіко Аргуельйо в 1964 р. в Іспанії. Цей рух виник як протидія секуляризації сучасного суспільства і релігійному анальфабетизму та байдужості. Метою руху є катехизація і «друге» навернення вже дорослих людей, які або відійшли від релігійних практик, або занадто мало знають про віру. Неокатехуменальна Дорога не є рухом, ані товариством, це знаряддя в лоні парафії, яке існує для того, щоб заново привести до віри людей, які її полишили.

Неокатехуменат пропонує людям «Дорогу»: кількарічну програму, в якій людина поступово проходить певний цикл катехез. Дорога базується на трьох основних принципах: читання Святого Письма, спільній щотижневій Євхаристії, житті у спільноті. Оскільки цей рух передбачає визначену програму підготовки, у неокатехуменальну спільноту можна увійти тільки на стадії її утворення (а не так, як у інших рухах мирян-католиків, у будь-який момент). Неокатехуменальна спільнота збирається двічі на тиждень на Літургію Слова, ще особливістю цієї спільноти є звершення недільної Меси увечері в суботу. Рух Неокатехуменальної Дороги особливо популярний у великих містах, оскільки дає можливість людині знайти своє місце у християнській спільноті.

Неокатехуменальна Дорога спирається на вже згадувану «триногу»: Слово Боже, Літургія, Спільнота. Розпочинається з проголошення в парафії вступних катехез, які поділені на три частини і в яких поступово, вже під час катехез, показується дорога християнського життя, що спирається на цю «триногу». Після катехез утворюється спільнота, що слухає Боже Слово, святкує Євхаристію і закликає створювати спільноти не за людськими правилами, а по Духу. Потрібно багато часу, аби таємнича благодать Хрещення, отримана в дитинстві, згідно з такою педагогікою розвивалася б і приносила плоди, заплановані Богом.

Ініціаторами Неокатехуменальної Дороги є Кіко Аргуельо і Кармен Ернандес, які під час ІІ Ватиканського Собору, а також після його закінчення були свідками незвичайної дії Святого Духа у спільноті в Паломерас Алтас, у бараках передмістя Мадрида. Досвідчили вони силу дії Божого Слова, відновленої Літургії та життя у спільноті, наслідком чого стала радикальна зміна людей, які раніше залишалися за межею суспільства, перебуваючи в гріхах, що й самі визнавали. Ініціатори цієї Дороги на початку не усвідомлювали того, що це Бог використовує їх, аби відкрити катехуменат, подібний до того, який існував у Церкві перших віків. Тільки з часом, і то завдяки теологам-фахівцям, вони усвідомили цей факт. Ця нова харизма була названа неокатехуменатом, оскільки вона стосується людей вже охрещених. Цей досвід був перенесений до деяких парафій Мадрида, а потім до Рима, звідки поширився на всі континенти. В Україні перша спільнота народилася в Житомирі у кафедральному соборі, 1991 року.

Неокатехуменальна Дорога, започаткована в шістдесятих роках XX століття в одному з убогих передмість Мадрида Кіко Аргуельйо і Кармен Хернандес, була підтримана архієпископом Мадрида Касіміро Морсільйо, який помітив у цій першій групі справжнє відкриття Божого Слова і практичну реалізацію літургійного оновлення, яке тоді вводив II Ватиканський Собор. Взявши до уваги позитивний досвід в парафіях Мадрида і Рима, у 1974 році Конгрегація Божого Культу окреслила цей досвід «Неокатехуменальною Дорогою». Ідеться про дорогу навернення, через яку можна відкрити багатство Хрещення.

У 1987 році в Римі відкрилася перша Місійна Міжнародна Семінарія «Redemptoris Mater», яка приймає юнаків, покликання яких дозріває у неокатехуменальній спільноті, і котрі готові йти на весь світ, у будь-яке місце. Як наслідок – багато єпископів перейняли римський досвід, і на сьогодні існує понад сімдесят дієцезіальних місійних семінарій «Redemptoris Mater», в яких формуються понад тисяча семінаристів.

У відповідь на заклик Папи Йоана Павла II до нової євангелізації багато сімей, які вже пройшли Неокатехуменальну Дорогу, присвятили себе місійній справі Церкви і переїхали до найбільш секуляризованих і дехристиянізованих куточків світу, готуючи утворення нових місійних парафій.

На даний момент у Києві та Вінниці діють семінарії «Redemptoris Mater», які готують священиків для служіння у неокатехуменальних спільнотах.

Характерні риси Неокатехуменальної Дороги

Основним досвідом для тих, хто розпочинає дорогу дозрівання до віри, є КЕНОЗИС — усвідомлення особистої гріховної дійсності, розпізнання в собі грішної людини. В духовній літературі і в містичних листах описується три етапи духовного життя: очищення, просвітлення і з’єднання. Часто люди забувають про цей перший вимір, намагаючись будувати своє життя на ілюзії, думаючи, ніби ми вже на вищому етапі духовного життя. Тому на Неокатехуменальній Дорозі велике значення приділяється тому етапу, який називається дорогою покори, дорогою сходження, дорогою приниження і бачення самого себе. Кожен прагне бачити себе кращим, ніж є насправді, тому цей етап болючий через відкривання правди про себе. Однак правда звільняє, і в цьому допомагає Слово Боже, а також спільнота — дзеркало, що показує мої власні гріхи. Це також постійна нагода вчитися прощати, бо, відкриваючи власні гріхи, ми стаємо милосерднішими до інших. Цьому досвіду допомагає передусім слухання Слова про Слугу Ягве, котрий прийшов не для того, щоб йому служили, але щоб самому служити і не звеличувався, щоб бути рівним Богу, але принизив самого себе і став людиною, а ставши людиною, прийняв постать Слуги (пор. Флп 2, 6‑7). Найбільшою демонстрацією цього є Хрест Ісуса, що його світ відкидає, вважаючи глупотою і згіршенням, але для християнина він стає хрестом прославленим. У неокатехуменальному вченні дуже міцно наголошується на прийнятті власної історії як такої, у якій зустрічаємо Бога в подіях власного життя. Хоч би якою була наша історія, вона краща від ілюзій та мрій, які залишаються утопією. Слово Боже показує історію Вибраного Народу, який у конкретних подіях розпізнав Бога, хоча часто ця історія була повна помилок і гріхів, і кожен може розпізнати себе в цій історії. Наше власне життя зі всіма проблемами, які існують в ньому, становить найкраще місцем зустрічі з Богом, місце особливої любові, в якій ми переживаємо спасіння в Ісусі. Іншим важливим елементом, який формує ставлення до навернення, є відречення від ідолів цього світу через Триєдиного Бога. Це відречення не настає одразу, тому що спочатку обов’язковою річчю є усвідомлення і бачення в собі залежності від цих ідолів, а на це потрібен час. Поступово катехумен відкриває, звідки він насправді черпає життя, що виходить воно не з грошей, думки оточення, престижу в суспільстві, успіхів та багатьох інших ідолів, яких варто назвати по іменах і так, як це зробив Ісус Навин зі своїм народом, вступаючи у Землю Обіцяну, відректись ідолів та обрати Ісуса Христа своїм Єдиним Господом і Спасителем. З образом Господа і Спасителя, а також образом Слуги поєднаний образ Доброго Пастиря, який залишає 99 овець, щоб шукати одну загублену. Неокатехуменальну Дорогу називають душпастирством загубленої вівці. Ця назва виводиться з простого досвіду: дуже багато віддалених від Церкви попадають у спільноти, бо Ісус Христос через братів шукає ту вівцю, яка власними зусиллями не може знайти доброго пасовиська. Характерною рисою Неокатехуменальної Дороги є місійність. Після свого воскресіння Ісус сказав учням: «Ідіть на весь світ і проголошуйте Євангеліє всьому створінню» (Мк 16, 15). Євангелізація виходить із самого єства неокатехуменату, бо ми ділимось тим добром, яке самі отримали безкоштовно. Тим даром є Добра Новина, що приноситься людям, які є в Церкві, але особливо тим, котрі вже відійшли від Церкви або ніколи в ній не були. На Неокатехуменальній Дорозі є сильний євангелізаційний запал, дуже багато катехистів, які проголошують катехизи не тільки у своїх парафіях, але в інших дієцезіях та країнах, залишаючи свій дім. Є багато мандрівних катехистів, серед яких багато сімей, що проголошують Євангеліє разом із дітьми. До суті неокатехуменату належить також невід’ємність від парафії та ієрархія Церкви. Без згоди єпископа ми не можемо почати євангелізацію в його дієцезії, як і без згоди настоятеля — в парафії. Через це пізнаємо ту просту, а водночас глибоку істину, що в Церкві живе Ісус Христос, що Він тотожний із Церквою. Через це народжується вдячність за той дар Матері, яка носить нас у своєму лоні й годує Словом і Таїнствами, аби ми могли народитись до нового життя. Звідси глибокий досвід, що без послуху Церкві, тобто Святішому Отцю, єпископам, настоятелям неможлива жодна духовна дія, неможливе навернення. Одночасно ієрархія Церкви повинна мати пошану до харизми Дороги, чиї статути затверджені Апостольським Престолом.

Святіший Отець Йоан Павло ІІ у своєму листі до єпископів на з’їзді Єпископів Європи, яка відбулась 13-15 квітня 1993 р., писав: «Неокатехуменальна Дорога, на якій дозрівають мандрівні катехісти і сім’ї в місіях, може дати відповідь на виклик секуляризації, поширення сект і недостатність покликань. Роздуми над Словом Божим та участь у Євхаристії робить можливим поступове ініціювання в світлі таємниці, створюючи живі клітинки Церкви, відновлюючи життєздатність парафії через зрілих християн, спроможних давати правдиві свідчення, завдяки вірі радикального покликання. Ця дорога показує особливу спроможність до того, щоби діяти на здехристиянізованих теренах до необхідної “reinplantatio Ecclesiae”, ведучи людину у її моральному відношенні до послуху об’явленій правді та відбудові суспільного полотна, знищеного незнанням Бога і Його любові. Вже в деяких районах утворюються осередки місійних сімей, які можуть бути світлом Христа і прикладом життя” (Йоан Павло ІІ, Відень 12.04.1993 р.).